Діти Херсонщини. Юрій Максимов. Нічне жахіття Мюнхена та Києва

Він такий один. Дивний набір суперечностей. В історії збірної він фактично залишився завдяки одному голу, зате якому і кому! В історії «Динамо» він залишився завдяки останньому видатному матчу у клубній кар’єрі. Причому з точки зору киян краще б не залишався. Як тренеру йому жодного разу не доводилося працювати з клубами, де амбіції підтверджувалися чимось ґрунтовним, а не бажанням «лівого пальця великої ноги», як написали б легендарні «Сільські Вісті».

Юрій Максимов. Недоспівана арія про любов під вікном фатальної красуні. Недоспівана через банку помідорів, що прилетіла поруч з іншого вікна. Один з символів епохи, яку справжні любителі футболу бачили переважно хіба наживо. Віктор Андрієнко колись пояснював, чому збереглися не всі випуски «Шоу Довгоносиків»: через дефіцит касет на одну послідовно доводилося писати одразу кілька ефірів. І це одна з культових для свого часу передач українського телебачення! Який там спорт, де навіть матч чемпіонату України за участю «Динамо» могли транслювати в запису, або не показати взагалі.

Зліт: цербер Павлова

Микола Павлов навіть за тодішніми футбольними мірками був геть не старим. У тридцять з лишком побігати десь у другій лізі чи на чемпіонат області навіть запасним — не такий вже й кепський варіант, якби не травма, що змусила рано перейти на тренерську роботу. В останні роки існування СРСР корінного киянина занесло на південь, бо в Нікополі стараннями одного майбутнього політика державного значення гроші на футбол скінчилися — чи то оптимізація, чи то «прихватизація», зараз вже до пуття ніхто не розбере.

І ось одного чудового дня (а з мережею скаутів проблем не було ніколи) після приїзду до Сімферополя молодому тренеру нашепотіли: зовсім поруч, у Херсоні, є хлопчисько, що в якості польового гравця вміє все. Може, і воротаря зіграв би, та не було можливості спробувати. Забрати можна за безцінь, оскільки «Кристал» навіть в кращі часи не вирізнявся заможністю, що вже говорити про перебудову. Ось так і стало відомим нове ім’я у великому футболі — Юрій Максимов.

Навідник не помилився і не збрехав. Новачок хіба що забивав не надто багато, бо за фахом був центральним півзахисником. Однак він неначе був всюди, як туман накривав долину вологим ранком. Невідомо, чи приглядався до Максимова тоді хтось з елітного дивізіону. Швидше за все, що таки приглядався, бо найсильніші гравці вже почали їхати за кордон. А після двох непоганих сезонів у Сімферополі амбіції хоч і лишилися, та з бюджетом почалися проблеми. Це не завадить «Таврії» пізніше стати першим чемпіоном України, а наприкінці 1990-го тренерському штабу та лідерам за можливості порадили шукати нові клуби.

Павлов і Максимов вже заробили собі непогану репутацію, а до Херсона заїхали ненадовго перепочити та розім’ятися. Адже хороша пропозиція вже була. Причому не від когось сірого та маловідомого, а від клубу, який у вісімдесяті вигравав Кубок СРСР та двічі ставав чемпіоном.

Перший пік: жертва жонглювання регламентом

Молодець той, хто здогадався, що тренера і його улюбленця покликав «Дніпро». Чемпіонська команда зразка 1988 року вже майже розлетілася хто куди, а закривати проблемні місця було треба. І вже перший скорочений чемпіонат-1992 показав, що рішення було правильним. Яскраво вираженого бомбардиру в тій команді не було, всі забивали потроху. За великим рахунком, не впоралися дніпряни лише з «Динамо» (цього разу поки що у грі в футбол), а у матчі за бронзу легко розібралися із «Шахтарем», найбільш, мабуть, принциповим суперником ще з часів царя Панька.

Веселощі почалися далі. В повноцінному чемпіонаті 1992/93 підопічні Павлова вже не були слабшими за «Динамо». Дався взнаки той факт, що до основи остаточно та повноцінно вписалися чемпіони СРСР-1991 серед дублюючих складів. Найбільш, мабуть, напружений матч зіграли за кілька турів до фінішу на переповненому «Метеорі», де «Дніпро» здобув мінімальну перемогу завдяки голу …. звісно ж, у виконанні Максимова.

Проте в підсумку завершилося все лише другим місцем. Ні до, ні після того сезону регламент не мінявся так часто в ході чемпіонату, бо з урахуванням останнього радянського сезону три поспіль невдалі спроби виграти чемпіонство вважалися б провалом. А потім за клуб взялася «київська сімка», і аж до появи конкурентоздатного «Шахтаря» Ахметова столичне домінування було непохитним.

А ось «Дніпро» почав здавати. Команда кілька разів гримнула дверима, зокрема, ледь не вибила з Кубку УЄФА франкфуртський «Айнтрахт» із зірковим за тими часами складом (1:0, 0:2). Однак і тут звично для дев’яностих почали стрімко закінчуватися гроші. Тому в сезоні 94/95 здобуття бронзи та прикро програний фінал кубку відбувалися вже без Павлова та низки провідних гравців включно з Максимовим.

Катарсис: не той час, не те місце

Ані в особистих, ані в публічних розмовах герой матеріалу не надто любить згадувати про період в «Динамо». Це була справжнісінька золота клітка. З одного боку, купа внутрішніх трофеїв і пік виступів за збірну. З іншого ж, провали на міжнародній арені, скандал з шубним хабарем, виліт від «Ксамаксу»….. А тут ще й Лобановський повернувся. Здавалося б, все налагодиться, однак не для Максимова. Хоча у збірній вдалося трохи блиснути.

Не треба думати, що Валерій Васильович втратив пристрасть до універсальних гравців. Просто Юрій з точки зору тренера був справжнім волюнтаристом. Якщо не враховувати порушення режиму, то саме бажання грати не схематично було головною причиною сварок тренера з гравцями – через це сам Буряк з клубу колись навіть стрімко вилетів. У цьому мовчазному непорозумінні не було правих та винуватих. І цілком логічно, що ніхто не схотів доводити ситуацію до прямої та неконструктивної конфронтації.

У виграші лишилися всі. Лобановський знайшов підходящий ігровий типаж в особі Хацкевича. Двері золотої клітки прочинили, і «Динамо» отримало три з половиною мільйони дойчмарок – начебто й не копійки, та за гравця такого рівня можна було вициганити побільше. Максимов же ж опинився у топ-чемпіонаті. Запізно, майже у тридцять, але свій слід залишив навіть в Німеччині.

 Другий пік: коротко, але весело

«Вердер» дев’яностих у Німеччині вважався грандом другого порядку. Команда з Бремена могла виграти єврокубок, брати призові місця в чемпіонаті. Однак Отто Рехагель недарма отримав в’їдливе прізвисько «Король Отто Другий». Цікаво, що чемпіоном він став вже з «Кайзерслаутерном», а його колишній клуб і без досвідченого тренера узяв трофей.

В розіграші Кубку Німеччини сезону 98/99 бременці регулярно ходили лезом ножа. Вже в першому раунді жереб звів їх з «Байєром», але перемогу здобути вдалося саме завдяки голу «Макса». Потім від українця постраждали «Ганза» і «Фортуна». Та найважчими виявилися останні раунди. «Теніс Боруссію» з другої бундесліги у чвертьфіналі вибити вдалося лише у додатковий час, «Вольфсбург» теж міг дотягнути до овертайму, однак мінімально поступився. А потім була «Баварія». Та сама «Баварія», що позбавила перед цим «Динамо» останнього реального шансу вийти до фіналу вже не Кубку, а Ліги Чемпіонів.

Аби змусити мюнхенців запанікувати, Юрію вистачило трьох з лишком хвилин. Шокований фаворит відігрався наприкінці першого тайму завдяки Карстену Янкеру. Та показовим був інший момент: незадовго до цього баварці замінили Куффура не на когось з гравців захисного плану, а на потужного центрального нападника Алі Даєі. Втім, «Баварії» не допомогло нічого. Навіть серія післяматчевих ударів стала нічним жахіттям. Воротар «Вердера» Франк Рост у вирішальний момент не дав переграти себе самому Лотару Маттеусу, а от Оліверу Кану забив. Є Кубок!

Наступного сезону в Кубку УЄФА команда дійшла до чвертьфіналу. Це був особистий рекорд Максимова, однак сам Юрій почав поступово здавати. Молодий тренер Томас Шааф був би не проти залишити ветерана, однак керівництво мало іншу думку. Після сезону дивізіоном нижче у «Вальдгофі» одна з легенд українського футболу закінчилася як футболіст. За єдиним винятком.

Бориспіль: диво одного матчу

8 травня 2004 року. Бориспіль. Настрій у місті й так святковий, а тут ще й «Динамо» приїздить. Те саме «Динамо», яке за півроку ледве не залишить без місця в плей-офф Ліги Чемпіонів «Реал» чи «Байєр». А у складі «Борисфену» проти киян виходить Юрій Максимов. Це вже не той моторний парубок, якого Микола Павлов колись по суті вкрав з Херсона до Сімферополя. Він майже не змінився обличчям, та більше не був тим самим «туманом, що накривав долину». Не був нічним жахіттям, на яке озиралися з переляком в очах.

Папа Римський зазирнув на месу до маленької каплички – так вболівальники маленького австрійського клубу колись казали про 38-річного чемпіона світу Маріо Кемпеса, коли той ненадовго до них заїхав пограти. Це можна сказати і про Максимова, адже меса цілком вдалася.

Протягом першого тайму господарі тільки те й що відбивалися від суперника та гостро контратакували. А по перерві одному колишньому динамівцю вистачило двох хвилини, аби створити ледве не головну сенсацію сезону. Слів недостатньо, це треба бачити.

Потім, звісно, ще була спроба перезапуститися у Запоріжжі, вісім матчів, один гол. Але тепер вже точно все. В тренери – так в тренери.

Батько-наставник: щось з нічого, все з чогось 

Якщо вже всерйоз обговорювати тренерську кар’єру «Макса», то хіба українську її частину, хоча свій кубок він виграв якраз в Азербайджані, і геть не з грандом.

З досить посереднього набору гравців в «Оболоні» він зробив потужну команду, яку залишив на восьмому місці перед тим, як його переманив «Кривбас».

У Кривому Розі Максимов давав результат навіть тоді, коли на клубній базі через борги не було електрики, а гравці харчувалися у міських закладах за власний рахунок. За безгрошів’я там навіть натяк на боротьбу за потрапляння до євро кубків був. Як і належить капітану, підбитий корабель він залишив останнім.

Про донецький «Металург» краще не згадувати. Чимало грошей, сильний склад, але дуже мало лояльних гравців. Це так не працює.

«Ворскла»…. Тут так багато окремих цікавих історій, що краще лишити їх для особистого діалогу.

Навіть зараз, незадовго до вже відсвяткованого 55-річчя, страх до ризику так і не з’явився. Проміняти стабільні гроші Буткевича на невідомість імені Коломойського не кожен зважиться. Що з цього вийде, покаже час.

***

 Лишилося тільки одне питання: як людина такого рівня таланту зіграла за збірну лише 27 матчів, причому в період, коли її тренував не Лобановський?