Кам’яні вишиванки Нової Каховки: зберегти окуповану спадщину
4715 
Як берегти культурну спадщину, до якої не маєш фізичного доступу? Шукати відповідь на це запитання доводиться багатьом охоронцям тих українських пам’яток, які залишаються в російській окупації.
Ворожі війська окупували Нову Каховку в перший день повномасштабного вторгнення. Відтоді доторкнутися чи побачити наживо самобутні панно на фасадах будинків, названі кам’яними вишиванками, не можуть ті, для кого їхнє збереження стало справою життя. Це архітекторки та громадські активістки Тетяна та Єлізавета Євсеєви, які представляють громадську організацію «Новокаховське товариство охорони культурної спадщини». Вони продовжують популяризувати кам’яні вишиванки та берегти про них пам’ять у надскладних умовах.
Мандрівну виставку з історією орнаментальних панно представляли навіть на парламентському саміті в Хорватії, а на своїх воркшопах Євсеєви дають можливість усім охочим спробувати вирізати свою кам’яну вишиванку «за рецептом» автора. Велику увагу приділяють також навчанню молодого покоління, щоб виховати в них турботу про спадщину й розуміння її цінності та любити своє місто так, як його любили ті, хто його створили.
Через російський терор та атаки Нова Каховка вже ніколи не буде такою, якою її запам’ятали мешканці. Але учасниці товариства працюють над тим, щоб після деокупації побачити місто відродженим.
Чому кам’яні вишиванки – це доказ того, що південь завжди був українським, хто і чому прикрасив понад 180 будівель молодого промислового містечка унікальними орнаментами, як їх стерли зі спогадів мешканців і повернули десятки років потому – Єлізавета Євсеєва розповіла журналістці Район.Каховка.
Вишивка, що застигла у камені
Гострокрилий сокіл, який летить над степом, південне сонце, налитий ним виноград, диво-квіти, дерево життя – кожен з візерунків не схожий на попередній. Усе це про унікальні орнаментальні панно на фасадах будинків Нової Каховки.
За чотири дні після того, як російські війська вдерлися до міста, Нова Каховка мала б відзначати 70-річчя. Збудована за єдиним продуманим планом – від дверних ручок до клумб чи огорож - вона постала на мапі України як містечко будівників Каховської ГЕС. Над його розбудовою працював чи не весь колектив Академії архітектури, найкращі українські інженери та художники, які прагнули зробити місто ідеальним.
Серед них і Григорій Довженко – художник-монументаліст, живописець, викладач, що належить до плеяди бойчукістів – учнів Михайла Бойчука. Мистецький стиль, послідовником якого став і Довженко, поєднував візантійські традиції з українським народним мистецтвом. Радянська влада вважала школу Бойчука шкідливою, у 1936 році митця арештував НКВС, а вже за рік його розстріляли разом із найближчими соратниками. Довженко дивом врятувався і продовжив справу вчителя.
Уперше Григорій спробував створити кам’яні вишиванки у 1949 році в селищі Будівельник, Дніпропетровської області (нині – житловий масив у Дніпрі). Він намагався виготовити орнаменти у техніці сграфіто, однак процес виявився занадто довгим. Тоді митець почав розробляти техніку різьблення по сирому тиньку, яку вдосконалив вже у Новій Каховці.
Панно створювали з доступних матеріалів – піску, цементу та вапна багаторічної витримки.
«Зараз таке вапно ми шукали декілька років, а тоді воно було в кожному селі», – розповідає у своїй лекції Єлізавета Євсеєва.
У результаті виходив розчин, який давав можливість протягом 4-5 годин після нанесення на фасад різьбити орнаменти невеликій бригаді з двох-трьох людей.
«Це вертикальні різьблення, з якими треба працювати швидко і мати велику майстерність. Якщо ти помилився, виправити це неможливо, тому що розчин вже схопився», – пояснює архітекторка.
За первинним задумом, Григорій Довженко мав оздобити лише такі споруди як Палац культури чи театр. Утім, кам’яні вишиванки в Новій Каховці з’явилися і на житлових будівлях, а посприяв цьому ще один Довженко. Григорій та Олександр Довженки познайомилися під час роботи на Одеській кіностудії й знову зустрілися у Новій Каховці, де режисер працював над сценарієм фільму «Поема про море».
Захопившись процесом перетворення міста, Олександр долучився до проєктування Нової Каховки з власними архітектурними візіями і наполіг на тому, щоб житлові будинки теж прикрасили кам’яні вишиванки. Адже це більш притаманно українським традиціям, де у селах кожна хата вирізнялася з-поміж інших.
У цій техніці оздобили близько 180 будівель, загальна площа робіт складала понад дві тисячі квадратних метрів.
«Кожен будинок мав своє призначення і Григорій Довженко враховував і те, хто там живе, і що там відбувається, і як сонце світить на цей будинок», – каже Єлізавета.
Митець ретельно підбирав кожен орнамент, приміром, для оздоблення дитячого садочка обрав казкові елементи. Будівлі прикрашали птахи, рослини й геометричні узори, які найскладніші у виконанні. Художник надихався природою й навіть мав абонемент до Київського ботанічного саду, куди часто навідувався. Мешканці Нової Каховки розповідали, що в ті часи не потрібно було знати адресу, достатньо було сказати: у мене будинок з лебедями, а у мене – з соняшником.
Ще один винахід Григорія Довженка – особливий склад фарб на основі поліхлорвінілових смол, якими він створював розпис. Вони були надзвичайно міцні й не вигорали.
Єдиним панно, яке митець підписав, була пава із мозаїкою вгорі Палацу культури, створена у 1953 році, коли помер Йосип Сталін. Вона стала певним символом відродження. Митцям, які працювали над розбудовою міста, спілкувалися і писали свої щоденники українською, носили вишиванки та мріяли про розквіт української культури, цей період подавав надію.
Однак піднесення тривало недовго. Вже у 1955 через постанову «про архітектурні надмірності», творців кам’яних вишиванок у Новій Каховці засудили за «надмірне розцяцьковування». Григорія Довженка звинуватили у розтраті коштів та заборонили продовжувати працювати у цій техніці.
Мрія Довженків про започаткування нового стилю в архітектурі та поширення каховського експерименту на інші міста, що мали постати вздовж водосховища, не здійснилася.
«Нова Каховка залишилася унікальним утворенням. І саме цим вона для нас зараз надзвичайно цінна», – пояснює Єлізавета.
Забуття, руйнація, окупація
Ця заборона значно вплинула на подальше сприйняття кам’яних вишиванок містянами – їх поступово забілювали та замальовували однотонними шарами фарби. До 90-х років про орнаменти мало хто пам’ятав.
У 2011 році міська влада ухвалила рішення знести всі 187 будинків центральної частини міста, щоб побудувати замість них шестиповерхівки. Будинки мешканців, які не хотіли виїжджати, навіть підпалювали. Бульдозером знесли частину одного житлового кварталу.
Тоді небайдужі громадяни, архітектори, місцеві активісти об'єдналися в Новокаховське товариство охорони культурної спадщини. Серед них і Єлізавета Євсеєва та її мама – Тетяна.
Роботу почали із досліджень, аби надати місту юридичний статус пам’ятки архітектури містобудування і монументального мистецтва та захистити від подібних знесень.
Термін «кам’яні вишиванки» з’явився у 2015 році під час спільного обговорення проєкту членами громадської організації. Він виявився до душі містянам, адже орнаменти справді нагадували узори на традиційній українській вишивці.
З 2017 року учасники товариства зайнялися відновленням кам'яних вишиванок. Місцеві мешканці спершу ставилися до ініціативи скептично і навіть просили замінити дах чи перестелити лінолеум замість реставрації орнаментів.
Коли люди вперше бачили панно розчищеним, то зізнавалися, що живуть у цих будинках по 25 років і вперше звернули на нього увагу. Тоді вони змінювали свою думку і починали більше доглядати за своїм обійстям, а до відновлення вишиванок долучалися усе більше волонтерів.
«Щойно ми йшли з об'єкта і там залишалося це яскраве панно, до нього вже водили екскурсії, люди почали приїжджати цілими автобусами. Будинок починав жити інакше, мешканці за ним доглядали. Коли вже йшла екскурсія, пані з першого поверху кричала: тільки не затопчіть мені, будь ласка, те, що я посіяла», – пригадує Єлізавета.
До повномасштабного вторгнення вдалося відновити кам’яні панно на дев'яти об'єктах, найбільшим з яких став орнамент на будівлі дитячого садочка. На його реставрацію пішло пів року.
Новокаховське товариство мало багато планів, однак їх перекреслили росіяни.
Архітекторкам вдалось покинути місто до повної окупації й евакуюватися до Львова, де почали шукати способи зберегти спадщину, до якої більше не мали фізичного доступу.
Відгукнувшись на заклик Львівського бюро спадщини, новокаховці об’єднались з іншими пам’яткоохоронцями та почали розповідати про кам’яні вишиванки. За тиждень виникла ідея підготувати виставку, для якої, однак, мали обмаль матеріалів. Збирали архівні світлини у медіа, які раніше писали про орнаментальні панно, та зверталися до родини Довженків.
Єлізавета зізнається: тоді здавалося, що не встигнуть вони доопрацювати виставку, як Нову Каховку деокупують. Але поки «Окупована спадщина» вже мандрувала містами України та Європи на стендах, реальні кам’яні вишиванки залишалися в лапах ворога.
Тоді активістки зрозуміли, що ці панно – це один із доказів того, що Нова Каховка – не стереотипне радянське промислове місто, а південь завжди був, є і буде українським.
«Дуже багато говорили: «Ви ж на півдні всі хотіли Росію, чого ми маємо за вас воювати, чого вас звільняти». Коли ми показували фотографії кам'яних вишиванок, люди не могли повірити, що таке існує, тим більше в молодому містечку на півдні», – розповідає Єлізавета.
Відчути вишиванку на дотик
«Як би до них доторкнутися?» – запитували в архітекторок на презентаціях. Перша відповідь, яка спадала на думку: «Ніяк». Але чому, знаючи рецепт Григорія Довженка, не спробувати відтворити панно власноруч?
Активістки вже мали подібний досвід у Новій Каховці, де у 2022 році планували провести табір для студентів-реставраторів. Залишившись без об’єктів на яких можна практикуватися, довелося підходити до ситуації винахідливо – за допомогою звернулися у Львівський коледж імені Івана Труша. Разом з викладачами та студентами вдалося спростити складну техніку для воркшопів, на яких до вирізання кам’яних вишиванок могли долучитися і дорослі, і діти.
Ці майстер-класи стали своєрідною терапією для новокаховців, яким довелося полишити дім, а для інших вони відкривали це південне місто з іншого боку.
Єлізавета зазначає, що закордонній аудиторії цікаво дізнаватися про кам’яні вишиванки, хоч там і не розуміють концепції боротьби за спадщину, адже її повинні захищати за замовчуванням. Більше розуміння спостерігали у Польщі та Німеччині, де теж переживали радянську окупацію.
«У нас майже ніхто не записує рецепт розчину, бо не планує це робити. А німці всі позаписували. Вони дуже ретельно вирізали, прийшли наступного дня, кожен знайшов свою тарілочку і записав, що з нею можна робити далі. Для них це було щось нове, таке, що варто забрати, зберегти й про це розповісти», – каже Єлізавета.
Ще один теперішній напрямок роботи товариства – фіксація російських злочинів проти культурної спадщини міста. Однак робити це чимраз складніше, бо росіяни жорстко контролюють те, що відбувається в місті й робити будь-які фото небезпечно. Наразі відомо про щонайменше 50 об’єктів, які зазнали пошкоджень. Впливають на стан кам’яних вишиванок обстріли, вибухові хвилі, пожежі, які не гасять вчасно. Шкоди завдала і вода після підриву росіянами Каховської ГЕС.
Нова Каховка була спланована так, що у разі аварії на дамбі, її не мало б затопити, однак вибух був настільки сильний, що вода досягла й історичної частини міста. За словами очевидців, Палац культури був залитий водою до двох метрів, а Літній театр – по вінця, з води стирчав лише його дах, а деталі знаходили за два-три кілометри від будівлі.
Наразі це сіра зона, окупанти обмежили до неї доступ, заміновують її та риють окопи. З житлових будинків вода пішла доволі швидко, але деякі підвальні приміщення все одно зазнали підтоплень.
Щоб хоч якось дистанційно подбати про захист спадщини, учасники товариства взялися за те, щоб продовжити роботу з присвоєння місту статусу пам’ятки національного значення.
Сім років тому це рішення вже обговорювали, однак Кабмін його не підписав, а зібрані документи зникли. У березні 2024 року вдалося досягти бажаного результату й спадщина отримала додатковий захист та міжнародну увагу до злочину, скоєного росіянами. Наступне завдання – внесення кам’яних вишиванок до спадщини ЮНЕСКО.
«Це дуже великий обсяг роботи, але фундамент під це вже є. Те, що місто в окупації, але його не залишили та не забули – це дуже важливий крок», – пояснює Єлізавета.
Вони ніколи не володітимуть містом по-справжньому, бо ніколи його не зрозуміють
Єлізавета Євсеєва наголошує, що радянська влада навмисно руйнувала інститути родини, села, міста, щоб вирощувати людей без ідентичності, якими легко маніпулювати.
«Ми всі були позбавлені відчуття свого міста, турботи про нього, як про середовище, яке нас вирощує. Люди, які будували Нову Каховку, любили свою роботу, і були закохані в це місто. Щойно ця історія стерлась, щойно їм сказали, що все, що вони зробили – марне, про це забули й в 90-ті Нову Каховку вже мало цінували», – каже архітекторка.
Вишиванки були заховані за шарами фарби, а історію міста пам’ятали лише в контексті побудови ГЕС.
Цю ж політику продовжує сучасна Росія, яка теж роз’єднує родини й підриває коріння цілих поколінь, забравши в них домівки. Однак ніхто не в змозі присвоїти місто, не зрозумівши його.
Тому одна з основних цілей товариства – виховати турботу про спадщину та усвідомлення того, що навіть невеликими діями можна покращувати ситуацію навколо.
На своїх воркшопах Єлізавета та Тетяна розповідають про своє ремесло і пояснюють, що реставрація, хоч і вимагає фаховості, не така страшна й складна, як її уявляють.
Також товариство долучається до проєктів, які стимулюють навчання дітей на напрямках архітектури та реставрації. Зокрема торік спільно з партнерами організували спеціальний онлайн-курс, до якого долучились понад 150 учасників.
У такий спосіб новокаховці певним чином переймають досвід Григорія Довженка, який підбирав учнів у свої бригади та перш ніж допустити їх до фасадів, викладав їм історію архітектури та українського мистецтва. Лише переконавшись, що вони усе розуміють та усвідомлюють відповідальність, він дозволяв роботу на об’єктах.
Єлізавета підкреслює, що перемога не настане сьогодні, але таких кваліфікованих і мотивованих людей нам потрібно буде багато, тому готувати їх потрібно вже. Також варто збирати більше документів, говорити про місто, робити його впізнаваним, щоб після деокупації мати більше можливостей отримати міжнародну допомогу.
«Ми маємо розуміти, що, наприклад, саме розмінування затягнеться на роки. За теперішніх обставин, я туди, напевно, потраплю років за десять. Значить моїй дитині вже буде 20. Отже, вона візьме від мене якийсь багаж і продовжить цю справу. Кримські татари повернулися додому через 45 років. Нам треба задокументувати те, що знаємо ми, ретельно передати й мати план на 50 років вперед», – підсумовує активістка.
Утім, матеріальна база не така і велика. Серед основних джерел – світлини та дані з архівів. У 2018-2019 роках студенти місцевого коледжу в межах навчання виміряли та відзняли усі панно, але ці дані залишилися у Новій Каховці. Каталогу, в якому була б зображена кожна вишиванка немає, а якісно відновити його з пам’яті неможливо.
До цифровізації Єлизавета ставиться скептично, бо цифровий музей – не зможе передати емоцій, який дасть живий доторк. Але коли можливості фізично перебувати біля об’єкта немає, заповнюють цю лакуну спогадами та відчуттями містян.
«Я поки що не уявляю це у форматі цифрового міста, де ти ходиш по цифрових кварталах. Мені боляче це уявляти», – зізнається активістка.
Тому акцент роблять саме на збереженні спогадів: створюють магніти, календарі, одяг із зображенням кам’яних вишиванок. Одним із цікавих прикладів стали шеврони, які запропонували зробити самі військові. Їх розкупили майже одразу.
Єлізавета пояснює це тим, що раніше міська влада Нової Каховки не переймалася переосмисленням спадщини та не змінила радянський герб міста, якого соромились самі містяни, як це зробила, приміром, Баштанка. У рідному місті Григорія Довженка один із його орнаментів використали для міської айдентики. Тому шеврони знайшли відгук у серцях новокаховців, які потребували подібного візуального втілення.
Наразі товариство та ще дві організації – Херсонський культурний центр «Тотем» та Культурний центр «Україна-Литва» об’єдналися, щоб створити графічний роман про спадщину Херсонщини та історії виживання інституцій, які бережуть її в надскладних умовах.
Мальопис розповідатиме про кам’яні вишиванки, народну художницю Поліну Райко, будинок якої затопило внаслідок підриву ГЕС, фортецю Тягинь не як про окремі історії, які сталися десь на Херсонщині, а як про єдиний регіон з потужною спадщиною та ідентичністю.
Формат коміксу обрали, щоб підійти до оповіді нестандартно, зацікавити молоду аудиторію й показати, що попри складність роботи з культурною спадщиною, її не варто боятися, адже є люди, які пройшли всі ці етапи.
«Ми робимо штуки, які драйвлять людей і фіксуються не на тому, що все назавжди втрачено, а на тому, що ми ще живенькі. І ми хочемо, щоб такого було більше і більше», – додає Єлизавета.
Нова Нова Каховка
На бачення майбутнього міста значно вплинуло руйнування ГЕС, адже це стало початком великих змін не лише в екосистемі, але й у баченні розвитку регіону. Учасники Новокаховського товариства охорони культурної спадщини підтримують збереження Великого лугу та виступають проти відновлення водосховища.
Однак Єлізавета наголошує, для неї важливо зберегти будівлю ГЕС у тому вигляді, в якому вона залишилася після російського теракту, щоб мати змогу переосмислити цю пам’ять.
«Я бачу там музей усього цього: ГЕС, Великого лугу, років окупації та терору. Ми не знаємо, що іще ми будемо дізнаватися і відкривати, бо зараз це закриті території. Не всі жертви трагедії перелічені, не усім віддана шана. У суспільстві ця подія не прожита і не проговорена», – пояснює архітекторка.
Усе це потребуватиме роботи над меморіалізацією. Щодо самого міста, на думку Єлізавети, воно має бути відновлене як ансамбль і пам’ятка архітектури, як і парк, адже філософія міста-саду має бути збережена.
«Місто може розвиватися інакшими, сучасними методами. На момент відновлення хочеться, щоб ми не думали категоріями знесення всього бульдозерами та побудови чогось тимчасового з усього підряд, а мислили стратегічними кроками нормального розвитку. Зі збереженням пам'яті, з продуманою меморіалізацією і з хорошим баченням на перспективу», – підсумовує Єлізавета Євсеєва.
