Полеміка з класиком, або Орли батьківства

Думки злого взонеччанина. Вибачте, але буде чимало особистого. Занадто особистого.

Класик української поезії Василь Симоненко на свій час не помилився в тому, що принаймні біологічну матір обирати не можна. Минуло шістдесят років з лишком, зараз навіть клонування людей заборонили про всяк випадок. Бо нароблять чортівні, знаєте. Тому хочеш чи ні, але полемізувати з померлим замолоду митцем доведеться.

Розумієте, іноді батьками є ті, хто виховав і зробив людиною, а не причетні суто з точки зору запліднення та народження. Мені пощастило — я ситуативно зростав у повній родині. Були і фактична мати, і фактичний батько. Ось тільки є нюанс: офіційно це були батьки мого біологічного батька. Баба і дід, ви вгадали, молодці. Про бабцю якось потім, а от про діда варто поговорити зараз.

Між ним та видатним науковцем Августом Ернестовичем Вірличем рівно вісім днів різниці у віці: Павло Григорович із запорізького роду Чорноштанів народився 29 листопада того ж самого 1931 року. А помер 2 грудня 2007-го, за три дні після іменин, які зустрічав вже у напівпритомному стані.

Він не був видатним науковцем, як Вірлич, хоча самонавчання до останніх днів було сенсом життя. «Освіта — три класи з коридором», війна, самі розумієте. Потім табори за надумані гріхи батька — каліки з молодості. На щастя, ліс дід валив у Карело-Фінці лише шість років, саму республіку ліквідували пізніше. А трійка ж одразу після настання повноліття дала четвертак. Пощастило. Вусатий ірод здохнув. Керівник робочої частини табору решту шість років після зрізання частини терміну амністією дав можливість відпрацювати за два. Чи міг кремезний хлопчина зі зростом рівно два метри не націлитися на таку мету і не припасти на пропозицію?

Я вас прошу. Ми, запоріжці, граємо ва-банк навіть з поганими картами на руках. А тут ще нічого так, ще й інструменти відносно нові.

Потім було повернення до Звонецької зимівлі, шлюб, двоє дітей (про них давайте краще не будемо) та експерименти з розведенням свиней, в тому числі зі схрещуванням порід. Нагадаю, дідо навіть повної середньої освіти не мав, яка там вища аграрна. І все одно був єдиним передовиком радгоспу «Прогрес» без партквитка. Не стільки через непогашену судимість (уявляєте, його навіть не реабілітували, хоча саджали за політичною статтею), скільки через небажання мати зайві точки перетину з колективною Колимою.

Навіть від «павловської реформи» 1991-го, тієї самої, коли вилучали совкові купюри з найбільшим номіналом, Павло Григорович виграв. Жодного Ощадбанку, лише скляна тара в комірчині і максимум четвертаки. От вам і три класи з коридором, як бачте.

Чорт забирай, старий Чорноштан навіть помирав гідно, хоча останні чотири з лишком роки жив з неоперабельною пухлиною. Люди з Великого Запоріжжя — не козаки-розбійники, це не дитяча гра, а заздалегідь обумовлений спосіб життя.

***

Август Ернестович Вірлич навчив багатьох людей правильним речам.

Павло Григорович, січовик геть не в першому поколінні з благородного за запорізькими мірками роду Чорноштанів, хоча б з одного шматка біомаси зробив людину. Бо навчив її усьому, що сам знав.

Від патріотизму до вміння цінувати свободу.

Від роботи по деревині до роботи в аграрному напрямку.

Від правила тримати слово (крім тих випадків, коли незалежні від тебе обставини проти) до людського ставлення до людей. Принаймні, до тих, які ставляться до тебе по-людськи.

Від блефу у доміно до блефу у бриджі та покері. Повірте, це різні речі. Геть різні.

Від вміння готувати міцний холодний чорний чай до вміння солити сало.

Свинючки…. Це окрема тема. Онук теж не вчився на зоотехніка, як і дід, але мінімум кандидатську писати може.

Однак головне не це.

Чому я тут? В тому числі через діда Павла, якого життя мені обрало за батька. Бо часто батько — той, хто виховав. Це і без мене відомо.

***

«Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину».

Василю Андрійовичу, тут навіть не бачу сенсу полемізувати. Саме тому я є звонеччанином, а не січеславцем. Часом краще, коли життя-буття робить вибір за тебе. Вже народженого і живого, але ще несвідомого.

Тому що життя-буття, зараза така, непередбачуване.

Дякую, діду. Дякую, батьку. Це все ще одна й та сама особа.

Читайте також: Думки злого звонеччанина.